Юрій Фломін

Коли Максим Недвига повідомив мене, що він завершує роботу над книжкою, і звернувся з проханням написати передмову, я дуже зрадів такій рідкісній і почесній можливості. Оскільки я займаюсь лікуванням пацієнтів з інсультом вже понад 25 років, відразу почав думати: що є найважливішим і що передусім слід донести до читачів цієї книги?

Що в Україні щороку трапляється 130-150 тисяч інсультів, близько 100 тисяч осіб помирають внаслідок раніше перенесених інсультів, а сукупні економічні втрати від інсульту можуть сягати 100 млрд грн? Це правда, але зараз мова не про це. Що 9 з 10 інсультів обумовлені причинами, на які ми можемо успішно впливати (нездорове харчування, недостатня фізична активність, високий кров’яний тиск, високий холестерин, куріння), і об’єднавши зусилля ми могли б уникнути близько 80% усіх інсультів (тобто скоротити їх число в 5 разів)? Це так, але книжка, головним чином, про інше.

Що кожен рік з лікарень нашої країни виписують понад 100 тисяч людей, які пережили інсульт, і кожна така людина проведе з наслідками інсульту решту свого життя, що спричиняє великий тягар для пацієнтів, їх родин, громад і країни цілому? Це вже ближче до теми, адже книга Максима Недвиги саме про це – про подорож людини після інсульту: внутрішню картину хвороби, тернистий шлях боротьби, розчарування та підтримку, втрати та здобутки.

Як справедливо зазначає автор, інсульт часто ділить життя на «до» та «після». В Україні більшість інсультів трапляються у найбільш продуктивному періоді життя, а шансів отримати якісну допомогу на початку захворювання поки дуже мало, тому наслідки ураження мозку часто бувають тяжкими: пацієнт не може ходити, розмовляти чи їсти, потребує допомоги щоб вдягнутися чи скористатися вбиральнею, залишаються у минулому робота і багато з того, що він робив раніше.

У порівнянні з попереднім життям людина після тяжкого інсульту наче раптом провалилась у якусь прірву, опинилась у скрутному і дуже неприємному становищі. Тяжкий інсульт – це завжди катастрофа і серйозний виклик як для пацієнта, так і для його родини. Зазвичай пацієнт та його близькі проходять типові стадії горя: шок і заперечення, біль та гнів, торг та пригнічення, зрештою прийняття та примирення. Коли вдається трохи опанувати себе, виникає багато питань.

Чи буде людина жити? Чи зможе він чи вона вибратись з цієї прірви і повернутись до повноцінного життя? Як цього досягти? Хто може допомогти? Скільки це коштує? Лікування у лікарні – це лише початок тривалої і складної подорожі, сповненої надією і розчаруванням, радістю і смутком, відчаєм і вірою. Складнішим для пацієнта і його родини є період після виписки з лікарні. Дати раду наслідкам тяжкого інсульту і подолати довгу дорогу повернення до самого себе, до наповненого сенсом життя самотужки, без підтримки з боку рідних та друзів вкрай складно, майже неможливо. І це одна з головних ідей у цій книзі. Проте не менш важливими чинниками є мотивація і риси особистості самого пацієнта, його бажання і сила волі, готовність працювати і здатність долати труднощі.

Разом з тим, інсульт – не вирок. Десятирічний досвід Інсультного центру київської клініки «Оберіг» це переконливо доводить. Суттєво поліпшити якість життя пацієнта та тих, хто про нього дбає, можна практично у кожному випадку. Понад три чверті пацієнтів, які не могли ходити, ідуть від нас своїми ногами, хоча терміни лікування дуже відрізняються.

На жаль, не всі наші пацієнти стають повністю незалежними від сторонньої допомоги, але потреба у цій допомозі стає набагато меншою. Реабілітація працює, і результати нерідко перевершують найсміливіші сподівання. Як правильно наголошує автор, запорукою ефективності є участь у реабілітації пацієнта команди кваліфікованих та досвідчених фахівців: лікаря, медичних сестер, фізичних терапевтів, ерготерапевтів, логопедів, психологів.

Невід’ємною частиною цієї команди є пацієнт та його родина. Інколи так хотілося б мати прості рішення (наприклад, людина лежить, а чудодійні ліки на кшталт живої води чи молодильних яблучок, про які ми знаємо з казок, зцілюють її мозок), але їх не існує. Без активної участі пацієнта, великої роботи усієї команди у разі тяжких порушень відновлення досягти неможливо. Своїм прикладом автор демонструє, що для стимуляції нейропластичності та скерування її у потрібному напрямку, що забезпечує необхідні для відновлення порушених функцій зміни у побудові та роботі мозку, необхідно витратити багато часу та зусиль.

Досвід автора переконливо доводить, що, невпинно рухаючись шляхом боротьби з наслідками своєї хвороби впродовж трьох років, Максим Недвига став добре обізнаним і майстерним воїном з інсультом. Раджу його книгу не тільки пацієнтам, які пережили інсульт, та членам їх родин, але й усім, кого цікавить відновлення після інсульту та інших тяжких захворювань.

Сподіваюсь, що вагомі досягнення автора надихнуть багатьох людей, які сумніваються чи вже опустили руки. Отже, боротися з інсультом складно, але успіх можливий, і, коли подивишся назад, розумієш, що гідний результат вартує будь-яких зусиль.